Відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної. Та радість Перемоги затьмарювалась руїною і бідністю. Не повернулися з фронтів батьки, губилися на кривавих дорогах війни матері й діти. Країна піднімалася з руїн, лікуючи свої рани: відбудовувалися заводи, шахти, житлові будинки. Відроджуючись до нового життя, країна пам’ятала про своє майбутнє – дітей, адже долею багатьох із них в той час стало сирітство.

У селищі Новоекономічному, як тоді називалося наше місто, на його тихій окраїні, у затишній місцині, понад ставком, у 1947 році було збудовано двоповерхову будівлю, де знайшли прихисток діти, батьки яких загинули на війні. І називалася ця установа дитячим будинком.

Що приховувати, діти були різними за віком, розвитком, вихованням. Об’єднувало їх одне: вони, загалом, діти з вулиці, багато горя було в їх дитячих серцях і треба було пробудити в них радість життя. Було їх майже 100. Наставництво і шефство над дітьми із сиротинця взяла шахта «Центральна», яка тоді була процвітаючою. Було створено всі умови для проживання і відпочинку, але на навчання школярі ходили до школи №19, на Стандарт. І кожного ранку в супроводі вихователів і без них, у заметіль, дощ чи сльоту, тягнулися купками і поодинці діти до школи. А в полудень повертались назад. Умови життя, в яких перебували діти до появи у дитячому будинку, вплинули на дитячі характери. Іноді дуже важко було подолати озлобленість і незадоволення життям, необхідним було допомогти дітям самоутвердитися, почати нове життя. У першоджерел організації і становлення дитячого будинку стояли сильні духом і вольові педагоги, які зігрівали дитячі душі, сіяли в них «розумне, добре, вічне». Вихованці навчались, ставали дорослішими. Одні діти залишали будинок, інші приходили.

Так минуло 12 років. Керівниками міста було прийнято рішення побудувати сучасну школу поруч із дитячим будинком.

І вже в 1960 році виросли триповерхові спальний і навчальний корпуси, їдальня. Окрім дітей-сиріт та позбавлених батьківської опіки, у школі жили та навчалися діти з багатодітних і малозабезпечених родин, неблагонадійних сімей. Таких дітей було так багато, що шкіл-інтернатів у нашому місті було дві.

Тепер вже в нових спорудах школи продовжилася робота по зціленню дитячих душ від травм, які залишило життя. Не всі вчителі змогли подолати труднощі, які виникли в роботі з вихованцями школи-інтернату. Багато їх залишило школу. За перші чотири роки роботи закладу змінилося четверо директорів.

1965 став знаменним для школи. З'явився тут новий директор, котрий зміг створити дружний колектив, об'єднати всіх працівників школи. Це колишній військовий, учасник Великої Вітчизняної війни - Кондибко Яків Іванович. Йому спало на думку, що підходи до виховання у школі треба змінити. Було прийнято рішення запровадити методику А.С.Макаренка. І закипіла робота: уроки, загони, командири, самоврядування, чергування по школі. Не було вже пустиря біля школи, бо квітував навколо фруктовий садочок, черемховий сквер, з’явилась огорожа.

Уже через кілька років школа-інтернат стала однією з кращих у місті. Учні школи разом із педагогами займалися пошуковою роботою, разом ходили у походи, було створено духовий оркестр з числа учнів школи. І коли на демонстрацію виходили учні школи-інтернату під звуки власного духового оркестру, охайно одягнуті, серйозні, відбиваючи кожен крок, їм поступалися дорогою, посміхались, ними милувалися й хвалили.

Звісно, багато праці і зусиль знадобилося для цього. А спочатку – безсонні ночі адміністрації і працівників, нічні чергування, уроки, під час яких траплялись нестандартні ситуації і… важка, клопітка праця. За становлення школи, стабілізацію навчального процесу, успіхи у навчанні і вихованні підростаючого покоління, Кандибка Якова Івановича було нагороджено медаллю імені А.Макаренка.

Невблаганно плине час, залишають школу люди. Пішов на заслужений відпочинок Я.І.Кандибко. Ця людина була причетною не тільки до процесу становлення школи - інтернату, а започаткувала педагогічну династію(дружина була вчителем, дочка Якова Івановича і зараз працює у школі).

Деякий час на базі нашого навчального закладу функціонувала допоміжна школа.

А в 1982 році директором школи-інтернату стала Тивашова Надія Петрівна, яка і своє життя присвятила дітям, працювала разом із педагогічним колективом над тим, щоб школа відповідала вимогам того часу, щоб кожна дитина відчула тепло і турботу педагогів, здобула необхідні знання. Добра і вимоглива водночас, людина, яка висувала жорсткі умови, і в разі необхідності могла пожаліти і захистити, намагалася зрозуміти кожного і допомагала. Надія Петрівна завжди користувалась любов’ю і повагою, підтримкою колективу працівників школи-інтернату та учнів. До своїх колег вона завжди зверталася зі словами: «Як планети Сонячної системи обертаються навколо Сонця, так у нашій школі повинно все обертатись навколо дитини ».

Тивашовій Надії Петрівні як досвідченому педагогу було встановлено звання «вчитель-методист», вона стала наставником для багатьох молодих вчителів, які вже не один рік працюють у школі-інтернаті. Надія Петрівна була директором школи 26 років, а педагогічній діяльності загалом віддала 43 . Її професіоналізм, ініціативність і творчий підхід в роботі були відзначені орденом «Знак Пошани» та знаком «Відмінник народної освіти».

Завжди колективу школи-інтернату допомагав міський відділ освіти, виконком Димитровської міської ради, а найтяжчі часи – підприємства міста: шахта «Центральна», «Димитроввантажтранс», 10 ВГСО.

Поруч із Тивашовою Н.П. працював злагоджений і дружний колектив. Серед ветеранів хочеться пригадати найкращих.

Жарікова Римма Михайлівна 5 років працювала у дитячому будинку і 30 років учителем школи-інтернату. Дотепер із захопленням розповідає про свою педагогічну діяльність, пригадує своїх вихованців.

Кошиль Ганна Іванівна – стаж її роботи у ЗОШ-інтернаті 45 років, 30 з яких вона була заступником директора з навчальної роботи. Ганна Іванівна – вчитель вищої категорії, має нагороди і відзнаки: «Відмінник народної освіти», медалі «За доблесну працю», «Ветеран праці». Не тільки учнів навчала Ганна Іванівна, як досвідчений завуч вона відкривала секрети педагогічної майстерності своїм колегам, організовувала методичну роботу, завжди вболівала серцем за успіхи і невдачі рідної школи. 

Турчина Людмила Михайлівна – учитель початкових класів. Віддала педагогічній діяльності більше 40 років. Мала дар від Бога вчити, розуміти і виховувати дітей. З материнською ніжністю і турботою ставилась до кожного з учнів. Людмила Михайлівна писала вірші, постійно влаштувала виставки творчих робіт учнів, активно залучала до шкільного життя батьків. Школярі – початківці вважали її найдобрішою і найсправедливішою. Учителювання стало для цієї жінки не лише професією, а високим покликанням.

Макущенко Неля Миколаївна викладала у школі російську мову і літературу майже 50 років. Велику увагу приділяла військово-патріотичному вихованню. У цей час у школі було відкрито музей бойової і трудової слави, проводилися пошуки загиблих і тих, що пропали безвісти. Одним з найяскравіших спогадів того часу були спогади про проведення розкопок і пере захоронення радянського танкіста, труну з тілом якого учні 8 класу несли на руках до кладовища, а супроводжував героя в останню путь шкільний духовий оркестр. Неля Миколаївна залюбки пригадує і випробування, які влаштували учні, і хвилини піднесення в роботі. Деякі з її вихованців учнів також стали вчителями і працюють у рідній школі, втілюючи в життя заповіти свого вчителя.

Не мають жодного іншого запису у трудовій книжці, крім «Прийнята на посаду вчителя ЗОШ-інтернату», вчителі Басова Людмила Миколаївна, Бондаренко Людмила Миколаївна (стаж роботи яких більше 30 років), Сербіна Ірина Володимирівна, Іванченко Ірина Миколаївна.

Славу школи створюють її вихованці, характер їх подальшого життєвого шляху. Серед тих, хто отримав освіту у школі-інтернаті, її теперішні працівники:  Нижегородова Світлана Андріївна, вчитель української мови і літератури, соціальний педагог, Юрин Максим Олександрович, вчитель історії та правознавства, Варченко Ольга Анатоліївна, педагог-організатор, Костик Марина Василівна, бібліотекар, Батухтіна Наталія Валеріївна, швачка.

Робота у школі-інтернаті загартовує характери, навчає розв’язувати ситуації, не описані в жодному підручнику з педагогіки, виховує інтерес і повагу до людської особистості. Спілкування з дітьми допомагає зрозуміти чужий біль, зміцнює прагнення допомогти тим, хто цього потребує. Існує думка, що той, хто попрацював в інтернаті хоча б п’ять років, зможе адаптуватися і добре працювати у будь –якій школі міста чи на керівних посадах. Інтернат як «кузню» кадрового резерву пройшли Ганна Олександрівна Батир, Євдокія Іванівна Турчина, Ганна Іванівна Міщенко, Тамара Федорівна Квітка, Людмила Олегівна Гарченкова.

Разом з учителями над формуванням дитячих особистостей працюють і вихователі. Пролунав дзвоник з останнього уроку, а вихованців ще чекає смачний обід, прогулянки, заняття в гуртках за інтересами і бажаннями. Дитячий галас і метушня затихають у школі тільки пізнім вечором. Найголовнішою особливістю роботи вихователя є захист дітей від життєвих незгод, конфліктів, самотності, створення умов для вільного розвитку життєвих потреб кожної дитини. Для людей, які розуміють це, немає чужих проблем, ними керує бажання зрозуміти, підтримати кожного свого вихованця. Із співчуттям і повагою підходять до вихованців Брагинець Тетяна Василівна, Шишканова Ольга Леонідівна, Садчикова Вікторія Анатоліївна, Бобовська Олена Миколаївна, Россієва Олена Валеріївна, які вже другий десяток років працюють у школі. Години спілкування, конкурси і вікторини, вечори відпочинку, шкільні свята – ось де об’єднуються для творчої діяльності педагоги та їх вихованці.

У 2008 році директором школи-інтернату призначено Бєляєва Олександра Анатолійовича, а у 2014 році - Лебедь Олену Валеріївну.

У 2015 році загальноосвітня школа-інтернат І-ІІ ступенів Димитровської міської ради Донецької області відзначила свій ювілей – 55 років діяльності. За цей час було випущено більше 2000 учнів, 20 з них нагороджені золотими та срібними медалями

У всі часи школа ушляхетнювала суспільство, зрощувала таланти, культуру, науку, берегла духовність, возвеличувала людей, допомагала їм стати особистостями, пробуджувала у них прекрасні почуття, любов, повагу, віру в себе, довіру до інших. Вона відводила своїх учнів від почуття ненависті, заздрості.